Свято-Покровський жіночий монастир в Києві

Свято-Покровський монастир в Києві – це православний жіночий монастир, що належить Київській єпархії УПЦ. Інші найменування – Києво-Покровський монастир і монастир Покрови Божої Матері.

Свято-Покровський жіночий монастир розташовується за адресою м. Київ, Бехтеревський провулок, 15. Монастир належить Українській Православній Церкві.

В різні періоди існування, монастир мав різні найменування:

• Монастир на честь Покрови Божої Матері;
• Києво-Покровський монастир;
• Київський Покровський жіночий загальножитловий монастир.

Нині настоятелькою монастиря є ігуменя Каллісфенія (Шамайло). Щоб прийняти чернечий постриг, необхідно пройти випробувальний термін послуху. Під час вступу до обителі ігуменя особисто розмовляє з дівчатами і жінками, які бажають присвятити себе духовному життю і Богу. Кількість постійних насельниць завжди змінюється. Іноді матушка ігуменя благословляє черниць на труди в віддалених церковних парафіях. Офіційно загальна чисельність насельниць становить – 169 осіб.

Святині:

• Чудотворна ікона Пресвятої Богородиці “Почаївська”, від якої отримала зцілення засновниця обителі.
• Святі мощі засновниці обителі – преподобної Великої Княгині Анастасії (Київської).
• Частина Хітона Господнього і частки мощей прп. Києво-Печерських (в іконі Всіх Святих).
• Ікона прп. Сергія Радонезького з часткою мощей.
• Ікона свт. Миколая Чудотворця з часткою мощей (виноситься для поклоніння в дні його пам’яті).
• Частина від каменю Гробу Господнього – у Розп’ятті.
• Прп. Серафима Саровського – 15 січня, 1 серпня.
• Чудо Архістратига Михаїла в Хонех – 19 вересня.
• Прп. Агапіта Печерського – 14 червня.
• Ікони Пресвятої Богородиці “Почаївська” – 5 серпня.
• Прп. Вел. Кн. Анастасії (Київської): преставлення – Четвер Світлої Седмиці, обрітення мощей – 2 листопада.

Престольні свята, дні вшанування чудотворних і шанованих ікон, святих покровителів:

• Покров Пресвятої Богородиці – 14 жовтня.
• Святителя Миколая Чудотворця – 22 травня, 19 грудня.
• Всіх Святих – Неділя 1-ша після П’ятидесятниці.
• Прп. Сергія Радонезького – 18 липня, 8 жовтня.
• Пророка Іллі – 2 серпня.
• Ікони Пресвятої Богородиці “Живоносне Джерело” – П’ятниця Світлої Седмиці.

Як дістатися громадським транспортом:

Історія монастиря

Покровський монастир заснувала Велика Княгиня Олександра Петрівна Романова (у чернецтві – Анастасія), дружина відомого князя Миколи Миколайовича. Князь був третім сином Імператора Миколи I.

Виникнення майбутньої обителі передбачив прп. Феофіл Київський в 30-х роках 19 століття. Освячення місця під будівництво монастиря здійснилося 24 січня 1889 року. Цього ж року в середині літа Велика Княгиня переходить сюди на постійне проживання з кількома сестрами з Липок.

Княгиня в будівництво монастиря вклала всі свої особисті кошти.

Монастирське містечко включало в себе корпус чернечих келій, до якого примикав храм, і дванадцять інших будівель. У них розташовувалися лікарня з домовою церквою, церковнопарафіяльна школа для дівчаток, притулок для сліпих і невиліковних хворих, притулок для сиріт і бідних дітей. Були також передбачені безкоштовна амбулаторна лікарня, аптека з безкоштовною видачею ліків, притулок для мандрівників і багато іншого.

Переїхавши в монастир, Олександра Петрівна отримала чудесне зцілення від Почаївської ікони Пресвятої Богородиці. Сприйнявши це чудо як знак вірного вибору подальшого шляху, Велика Княгиня бажала послужити Господу в чернечому чині. Восени того ж року вона, зодягнувшись у чернече вбрання, з яким не розлучалася до смерті, прийняла постриг від афонського ієромонаха, який був проїздом у Києві. Це залишалося глибокою таємницею до її смерті. Лише після розкриття духовного заповіту покійної дізналися, що в черницях вона – Анастасія.

Відтоді Велика Княгиня стала жити згідно з чернечими обітницями за суворим Студійським статутом – у ревних молитвах і безперестанній праці. Вона обрала місцем свого “послуху” і особливих турбот лікарняні установи монастиря, з істинним милосердям і співчуттям послуживши тут стражденним ближнім. Княгиня-інокиня, яку всі з любов’ю називали “Матінкою Великою”, була присутня при операціях, асистуючи хірургам; чергувала ночами біля ліжка оперованих, стежила за лікарняним розпорядком, сама готувала хворих до операції. Медичні заклади обителі, в яких працювали найкращі медики міста, відповідали останньому слову тогочасної науки і техніки. Саме тут з’явився перший у Києві рентгенівський апарат.

Монастир розростався, і Велика Княгиня продавала свої коштовності, вживаючи виручені гроші на будівництво улюбленої обителі. 1896 року в монастирі в присутності Царської Чоти було закладено новий Свято-Нікольський собор. Микола II зробив на розширення лікарняних закладів щедре пожертвування, на яке було збудовано терапевтичну лікарню та велику лікарню для хворих, які приходять, що щодня приймала понад 500 осіб. Ці лікарняні заклади стали називатися ім’ям Імператора Миколи II. Тисячі хворих з усіх куточків країни безкоштовно отримували тут кваліфіковану допомогу.

В 1897 році, коли Київ був охоплений епідемією тифу, Матінка Велика перша прийшла на допомогу місту, відкривши у своїй обителі лікарню для тифозних хворих. До кінця своїх днів Княгиня-інокиня самовіддано, невтомно трудилася в улюбленому монастирі, незважаючи на свої немочі та хвороби, віддаючи всю себе на служіння ближнім.

Наприкінці березня 1900 року стан здоров’я Матінки Великої погіршився. Напучена Святими Христовими Тайнами вона тихо померла в четвер Світлої Седмиці 13 ст.ст. (26 н.ст.) квітня 1900 року на 62 році життя. Одягнена покійна була в чернече вбрання, тіло покладено в просту дерев’яну труну, приготовану Княгинею-інокинею ще 10 років тому. Згідно з її заповітом, для поховання було вирито просту яму, без склепінь, навпроти вівтаря Покровського храму.

Монастирські лікарні, якими так дорожила царствена черниця, після її смерті продовжували успішно функціонувати. Їх опікунами стали сини покійної: Великі Князі Микола Миколайович і Петро Миколайович. Государ Імператор проявив особливу турботу про благодійні заклади обителі і повелів щорічно відпускати з державної скарбниці 80000 рублів на їхнє утримання. У 1910-1911 роках було збудовано нову велику хірургічну лікарню. З плином часу збільшувалася і кількість хворих, які зверталися в монастир по медичну допомогу.

Представники царського прізвища не забували чернечих подвигів Великої Княгині. Перебуваючи в Києві з якоїсь нагоди, вони намагалися відвідати створений покійною родичкою монастир, побувати на її скромній могилі і вшанувати пам’ять покійної.

Будівництво соборного храму святителя Миколая тривало 15 років, і 9 травня 1911 року його було освячено. Собор містив у собі верхній трипредельний храм і нижню церкву на честь ікони Пресвятої Богородиці “Живоносне Джерело”, був увінчаний 15-ма куполами. За відгуками сучасників, він був одним із найкращих зразків церковного зодчества. Розписати всередині собор не встигли – почалася Перша світова війна.

Революційне лихоліття не оминуло обитель. З 1923 року по 1941 рік тут проживали робітники-металісти; у обезголовлених храмах розташувалися дитячі ясла, друкарня, книгосховище.

У жовтні 1941 року знову відродилося чернече життя в обителі. Тут було організовано амбулаторію, яка в період окупації Києва надавала допомогу жителям, що залишилися в місті. Лікарі амбулаторії, ризикуючи життям, видавали фіктивні довідки про хвороби і тим самим рятували людей від вивезення їх до фашистської Німеччини на каторжні роботи.

Одразу ж після визволення Києва коштом обителі в монастирській будівлі було організовано госпіталь для наших поранених солдатів і офіцерів. До прибуття військового персоналу його обслуговували сестри, які аж до кінця війни продовжували працювати в евакогоспіталях, неодноразово отримуючи подяку за самовіддану і благородну працю.

Монастирю було повернуто лише третю частину його колишньої території. Кам’яні будівлі обителі відійшли до державних відомств, ремонт тих, що залишилися, вимагав великих зусиль. Незважаючи на труднощі, з Божою поміччю було відремонтовано Покровський храм і Микільський собор, житлові монастирські корпуси.

В період досить складних взаємовідносин Церкви і держави Цариця Небесна зберегла Свою обитель від закриття.

1981 року Свято-Микільський храм постраждав від пожежі, що сталася від удару блискавки в дах собору. Завдяки цегляним склепінням, самовідданій дії пожежної команди та сестер обителі, вогонь не проник всередину храму. Однак величезна кількість води пошкодила настінну штукатурку. Після покриття нового даху розпочався внутрішній ремонт собору. Одночасно, використовуючи поставлені будівельні риштування, майстри-художники здійснили внутрішній стінопис верхнього храму, що був першим з часу його побудови.

Упродовж десяти років за кресленнями, що були в міському архіві, Покровський храм було перебудовано з дерев’яного на кам’яний, відновлено його куполи, розписано внутрішні стіни та склепіння. У травні 1999 року відбулося освячення цієї церкви.

На початку поточного століття було відновлено п’ятнадцять куполів Микільського собору, зруйновані в атеїстичне лихоліття. Ремонтні роботи конструкцій даху та реставрація фасаду собору тривають.

Протягом століття пам’ять про труди і подвиги преподобної Великої Княгині благоговійно передавалася з покоління в покоління. Розглянувши житіє, труди, подвиги, чудеса і з огляду на народне шанування засновниці Києво-Покровського жіночого монастиря інокині Анастасії (Романової), Священний Синод УПЦ 24 листопада 2009 року ухвалив рішення про причислення її до лику святих (журнал № 64).